The Move

The Move
The Move у 1967 році. Зліва направо: Карл Вейн, Рой Вуд, Ейс Кіффорд, Бів Бівен і Тревор Бертон The Move у 1967 році. Зліва направо: Карл Вейн, Рой Вуд, Ейс Кіффорд, Бів Бівен і Тревор Бертон
Основна інформація
Жанр	рок поп психоделічна музика фрикбіт прогресивний рок
Роки	1965—1972 1981 2004—2014 2016
Місто	Бірмінгем
Лейбл	Deram Records Regal Zonophone Records Stateside Records A&M Records Polydor Records Fly Records Ariola Records Capitol Records Harvest Records
Колишні учасники	Бів Бівен Рой Вуд Карл Вейн Тревор Бертон Ейс Кіффорд Рік Прайс Джефф Лінн Філ Бейтс Ніл Локвуд Філ Трі Гордон Гілер Тоні Келсі Еббі Брант
Інші проєкти	Electric Light Orchestra Wizzard
themoveonline.com

The Move (укр. Рух) — англійський рок-гурт, заснований у Бірмінгемі в 1965 році. До його оригінальних учасників входили гітарист Рой Вуд, вокаліст Карл Вейн, ритм-гітарист Тревор Бертон, басист Кріс «Ейс» Кіффорд і барабанщик Бів Бівен. Вуд був лідером гурту й головним автором пісень, а головні вокальні партії виконував Вейн. Вуд, Бертон і Кіффорд також брали участь у виконанні головних і бек-вокальних партій. До 1971 року учасники гурту скоротилися до тріо: Вуд, Бівен і гітарист / вокаліст / композитор Джефф Лінн (колишній учасник The Idle Race), який приєднався до нього в 1970 році. The Move за п'ять років випустив дев'ять синглів, що увійшли до топу 20 британського хіт-параду, але був одними з найпопулярніших британських гуртів 1960—1970-х років, які не досягли значного успіху в Сполучених Штатах.

The Move виник з декількох гуртів, що базувалися в Бірмінгемі в середині 1960-х років, включаючи The Vikings, The Nightriders і The Mayfair Set. Його назва походить від переходу різних учасників цих гуртів до складу нового гурту. За час свого існування гурт випустив чотири студійні альбоми, два збірники, один концертний мініальбом і 18 синглів. Після того як їхні перші два сингли, «Night of Fear» і «I Can Hear the Grass Grow», посіли друге та п'яте місця в «Британському хіт-параді синглів», гурт випустив свій однойменний дебютний альбом у 1968 році, який посів 15-те місце в офіційному «Британському хіт-параді альбомів» і приніс ще два сингли, що увійшли до топу 10, — «Flowers in the Rain» і «Fire Brigade». Після 1968 року гурт випустив ще три сингли, що увійшли до топу 10, включаючи хіт № 1 «Blackberry Way». Перед розпадом у 1972 році гурт випустив ще три студійні альбоми — Shazam, Looking On і Message from the Country. У пізніші роки Вуд, Лінн і Бівен розробили паралельний проєкт під назвою Electric Light Orchestra, який досяг значного міжнародного успіху після розпаду The Move. Пізніше Вуд покинув цей гурт і створив Wizzard.

У 1981 році гурт ненадовго возз'єднався для одноразового благодійного концерту, до учасників якого увійшли Бівен, Вуд і Кіффорд. 23 роки по тому, у 2004 році, Бівен створив Bev Bevan Band разом із колишніми колегами по ELO Part II Філом Бейтсом і Нілом Локвудом. Пізніше Бівен перейменував цей гурт на Bev Bevan's Move і, починаючи з 2006 року, запрошував Тревора Бертона як гостя на концерти, перш ніж той став постійним учасником. З 2007 по 2014 рік Бертон і Бівен, разом з Локвудом і новими учасниками Філом Трі, Гордоном Гілером, Тоні Келсі та Еббі Брантом, періодично виступали під назвою The Move featuring Bev Bevan and Trevor Burton. Останнє возз'єднання гурту відбулося у 2016 році з назвою Bev Bevan's Zing Band з Бівеном і колишніми учасниками Трі, Брантом і Келсі, а також новим учасником Джеффом Тертоном.

Історія

Створення та початок шляху (1965—1968)

Перші сингли та дебютний альбом

Рой Вуд (під час виступу з Wizzard у 1974), який допоміг створити гурт у 1965 році

The Move був заснований у грудні 1965 року і вже 23 січня 1966 року дав свій перший концерт у Белфрі, Вішав. Спочатку Тревор Бертон, Ейс Кіффорд і Рой Вуд мали намір створити гурт з найкращих музикантів Бірмінгема — за подібним зразком до The Who. Втрьох вони грали разом на джем-сесіях у бірмінгемському клубі «Cedar» і запросили Карла Вейна та Біва Бівена приєднатися до їхнього нового гурту. Після дебюту в готелі «Bell» у Стаурбриджі в січні 1966 року та подальших виступів у районі Бірмінгема, менеджер The Moody Blues Тоні Секунда запропонував їм свої послуги. На той час The Move, як правило, виконував кавери американських гуртів із західного узбережжя, таких як The Byrds, а також пісні Motown Records і рок-н-рол. Багато пісень гурту були обрані з великої колекції платівок Денні Кінга, колишнього колеги Бертона по гурту. Хоча Карл Вейн виконував більшість партій вокалу, всі члени гурту співали гармонії, і кожному дозволялося виконувати принаймні одну партію вокалу за концерт (а вони часто мінялися партіями вокалу в окремих піснях).

У 1966 році Секунда влаштував їм щотижневі виступи в клубі «Marquee» у Лондоні, де вони з'являлися вбраними як гангстери. На початку їхньої кар'єри Секунда організував низку рекламних акцій, гучних медіаподій та епатажних виступів на сцені, серед яких було, зокрема, руйнування телевізорів сокирою Вейном. Вуду не подобався такий сенсаціоналізм, і багато організаторів концертів відреагували забороною The Move виступати наживо, проте трюки привернули увагу ЗМІ та концертної аудиторії до гурту. Зрештою, Секунда також переконав Вуда почати писати пісні для гурту у вільний час. Вони уклали контракт на виробництво з незалежним продюсером Денні Корделлом, але Секунда перетворив це на медіаподію, організувавши підписання контракту гуртом на спині Ліз Вільсон (моделі топлес). Вуд написав їхній перший сингл «Night of Fear», який у січні 1967 року посів друге місце в «Британському хіт-параді синглів» і започаткував практику музичних цитувань The Move (у цьому випадку — увертюра Чайковського «1812 рік»). Їхній другий сингл «I Can Hear the Grass Grow» став ще одним великим хітом, посівши п'яте місце в британському хіт-параді.

У квітні 1967 року журнал NME повідомив, що The Move запропонував винагороду в розмірі 200 £ за повернення майстер-плівки з десятьма піснями, призначеними для їхнього дебютного альбому. Плівки були викрадені з автомобіля їхнього агента, коли той був припаркований на Денмарк-стріт у Лондоні. Незабаром плівки були знайдені у сміттєвому контейнері, але через пошкодження, що їм були завдані, довелося зробити нові мікси та майстри, що призвело до затримки випуску альбому, який вийшов лише в березні 1968 року замість запланованої осені 1967 року. Їхня третя пісня «Flowers in the Rain» була першим синглом, який прозвучав на BBC Radio 1, коли радіостанція розпочала мовлення о сьомій ранку 30 вересня 1967 року, його представив Тоні Блекберн. Сингл, який досяг другого місця в британському хіт-параді, був менш орієнтованим на гітару, ніж два попередні сингли, й містив аранжування для дерев'яних духових та струнних інструментів, виконане асистентом Корделла Тоні Вісконті. Пісня була випущена на відновленому лейблі Regal Zonophone Records.

Правові проблеми

Прем'єр-міністр Великої Британії Гарольд Вільсон у 1967 році

Без консультацій з гуртом Секунда випустив мультиплікаційну листівку для просування синглу «Flowers in the Rain», на якій був зображений прем'єр-міністр Великої Британії Гарольд Вільсон у ліжку зі своєю секретаркою Марсією Вільямс. Вільсон подав до суду на The Move за наклеп, і гурт програв судовий процес. Вони повинні були сплатити всі витрати, а всі роялті, зароблені за пісню, були передані благодійним організаціям на вибір Вільсона. Рішення залишилося в силі навіть після смерті Вільсона в 1995 році. У документальному фільмі «Family Trees», присвяченому музичній сцені Бірмінгема, Вуд сказав, що хоча гурт в цілому втратив роялті, це найбільше вплинуло на нього, оскільки він написав цю пісню.

Для свого четвертого синглу гурт планував випустити «Cherry Blossom Clinic», — легку пісню про фантазії пацієнта психіатричної лікарні, а також сатиричну «Vote For Me». Однак The Move був збентежений судовими процесами. Він та лейбл вважали, що нерозумно реалізовувати таку потенційно суперечливу ідею, тому сингл був відкладений. «Vote For Me» залишалася невипущеною, поки не з'явилася в ретроспективних збірках з 1997 року, а «Cherry Blossom Clinic» стала однією з пісень їхньої першої довгогральної платівки під назвою Move.

Як прямий наслідок судового процесу, The Move звільнив Секунда і найняв Дона Ардена, якого нещодавно звільнили з посади менеджера Small Faces. У інтерв'ю 2000 року Вейн зазначив, що в гурті завжди існувала серйозна розбіжність щодо тактики Секунда: «[Секунда] мав Тревора, Ейса та мене за тварин, які робили те, що він хотів — запальну частину сценічного виступу. Я думаю, що Рой, очевидно, сам би це підтвердив, проте я вважаю, що він був дещо збентежений іміджем і трюками — але решта з нас не були... Ми завжди були готові стати маріонетками Секунда».

Популярність та розпад (1967—1970)

Виступи наживо і зміна учасників

У листопаді та грудні 1967 року гурт взяв участь в іншому комплексному турі по Великій Британії, даючи по два концерти на ніч протягом 16 днів, в рамках всезіркового концерту, в якому брали участь The Jimi Hendrix Experience, Pink Floyd, The Nice, Eire Apparent, The Outer Limits, Amen Corner, а також тодішній ді-джей BBC Radio 1 Піт Драммонд. В березні 1968 року The Move повернувся до хіт-парадів із піснею «Fire Brigade», ще одним хітом, що увійшов до трійки найкращих у Великій Британії, і першим, в якому Вуд виконав головний вокал. Кілька тижнів по тому, приблизно в період виходу довгогральної платівки, Кіффорд був виключений з гурту через особисті проблеми, що загострилися через вживання наркотиків. Вуд заявив, що з дня заснування гурту Кіффорд не ладнав з жодним з інших учасників гурту. Тоді The Move став квартетом, в якому Бертон і інколи Вейн по черзі грали на бас-гітарі на сцені.

31 серпня 1968 року The Move був на афіші першого «Фестивалю острова Вайт». В середині 1968 року їх п'ятий сингл «Wild Tiger Woman», пісня, що визнала любов гурту до Джима Гендрікса (Вуд і Бертон співали бек-вокал у пісні «You Got Me Floatin'» з другого альбому The Jimi Hendrix Experience, — Axis: Bold as Love, який погано продавався й не потрапив до британського хіт-параду). The Move відповів своєю найуспішнішою, на той час, піснею «Blackberry Way» (співпродюсер Джиммі Міллер), яка очолила британський хіт-парад в лютому 1969 року. Вейн відмовився співати цю пісню, тому її записали як тріо, де Вуд знову виконав головний вокал. Річард Тенді грав на клавішних в «Blackberry Way» і на деякий час приєднався до гурту, граючи на клавішних під час виступів наживо, а також перейшов на бас-гітару, коли Бертон вибув на короткий час через травму плеча. Після одужання Бертона Тенді пішов, щоб приєднатися до The Ugly's. Новий, більш попорієнтований музичний напрямок і сингл, що посів перше місце, стали останньою краплею для все більш розчарованого Бертона, який хотів працювати в більш гардроковому або блюзовому стилі, і він покинув гурт в лютому 1969 року після сварки з Бівеном на сцені у Швеції.

Водночас гурт запросив Джеффа Лінна (друга Вуда) приєднатися до них. Він відхилив пропозицію, оскільки все ще працював над успіхом в The Idle Race, іншому гурті з Бірмінгема. В музичній пресі ходили чутки, що Генк Марвін з нещодавно розпущеного The Shadows був запрошений приєднатися до The Move. Кілька років по тому Вейн згадував, що це було не більш ніж, як рекламний хід. Проте сам Марвін у статті в «Melody Maker» в 1973 році та в інших джерелах стверджував, що Вуд запропонував йому приєднатися до The Move, але він відмовився, позаяк їхній графік був для нього занадто напруженим^{[джерело?]}. В інтерв'ю 2014 року Бівен підтвердив, що гурт запросив Марвіна, але вони ніколи не думали, що він погодиться. Врешті-решт, у 1969 році Бертона замінив Рік Прайс, ще один ветеран кількох рок-гуртів з Бірмінгема, який приєднався до гурту на тимчасовій, безконтрактній основі. Таким чином, навесні 1969 року гурт складався з Вейна (вокал), Вуда (гітара, вокал), Бівена (барабани) та Прайса (бас, вокал).

І Ейс Кіффорд, і Тревор Бертон зазнали комерційних труднощів після того, як покинули The Move. Кіффорд створив свій власний недовготривалий гурт — The Ace Kefford Stand з Козі Пауеллом на барабанах. Після цього він продовжив сольну кар'єру і в 1968 році записав сольний альбом, який, щоправда, залишився невиданим до 2003 року, коли вийшов під назвою Ace The Face. Бертон грав на бас-гітарі в ще одному гурті з Бірмінгема, — The Steve Gibbons Band, був одним з трьох учасників недовготривалого гурту The Balls (разом з Денні Лейном і Аланом Вайтом), а пізніше очолив власний блюзовий гурт як соло-гітарист.

Альбом Shazam

У жовтні 1969 року The Move дав свій єдиний концерт в США, відкривши два шоу для The Stooges в Детройті та виступивши в Лос-Анджелесі та Фільмор Вест у Сан-Франциско. Коли ні їхня звукозаписна компанія зі США, ні промоутери не проявили більше інтересу — гурт навіть мав самостійно організувати проживання та переїзди — решта запланованих концертів у Нью-Йорку була скасована, й гурт повернувся додому. В цей період Арден продав контракт на управління The Move імпресаріо Пітеру Волшу, який на той час також керував The Marmalade^{[джерело?]}. Волш, який спеціалізувався на кабаре-виставах, почав бронювати гурт у закладах кабаре-стилю, що ще більше посилило напругу між Вейном і Вудом. Бівен згодом сказав, що інші відчували себе «старими завчасно», коли грали в кабаре. На цей момент Вуд відкрито обговорював своє бажання створити гурт, який би грав більш еклектичну музику, включаючи як гардрок, так і класичні інструменти, який він попередньо назвав Electric Light Orchestra.

Другий альбом The Move, Shazam 1970 року, продовжив практику музичних цитувань і ретельно перероблених версій пісень інших виконавців. «Hello Susie» (композиція Вуда), яка у 1969 році увійшла до п'ятірки хітів Amen Corner, цитувала «Big Bird» Букера Т. Джонса та Едді Флойда. Альбом також містив дещо повільнішу перезаписану версію «Cherry Blossom Clinic», інструментальне медлі з творів, що були надбанням громадськості, та кавер-версію пісні Тома Пакстона «The Last Thing on My Mind». Однак, попри таку поверхневу схожість з минулим, альбом став явним розривом з ідентичністю The Move як попгурту, перетворивши їх на жорсткий андеграундний гурт. Бертон грав на бас-гітарі в декількох піснях, оскільки вони були записані до того, як він пішов, хоча на той час це не було зазначено в записах^{[джерело?]}.

Добре знаючи, що Вуд мав намір створити свій новий оркестровий рок-проєкт, Вейн запропонував йому зосередитися на виступах зі своїм новим гуртом, продовжуючи писати пісні для The Move, який був би реорганізований з учасників, що складалися з Вейна, Бертона та Кіффорда. Проте його пропозиція була відхилена Вудом, Бівеном і Прайсом, тому, розлютившись і збентежившись, а також ставши свідком бійки між Вудом і п'яним глядачем у Шеффілді, в січні 1970 року Вейн покинув гурт, за місяць до виходу Shazam. Згодом він працював у різних музичних проєктах і з'являвся на телебаченні та радіо. У 2000 році він замінив Аллана Кларкі на посаді соліста The Hollies і виступав з ним як соліст до своєї смерті від раку у 2004 році.

Джефф Лінн та Looking On (1970—1971)

Після того як Вейн покинув The Move, Волша звільнили з посади менеджера й гурт повернувся до Ардена. Лінн погодився приєднатися до гурту як другий гітарист і піаніст, захоплений ідеєю Вуда про ELO. Вуд також хотів мати в гурті другого композитора, щоб зменшити тиск на себе. Першим записом гурту з Лінном був сингл «Brontosaurus». Нервуючи перед виходом на сцену для телевізійного виступу з цією піснею, Вуд спонтанно розчесав волосся, щоб воно виглядало диким, і наніс чорно-білий макіяж із зіркою посередині чола, таким чином створивши образ Wizzard, який він широко використовував у своїй кар'єрі після The Move і який допоміг визначити імідж The Move на решту їхнього існування. Незабаром після цього гурт відправився у тур по Ірландії та Німеччині. У серпні 1970 року гурт був головним виконавцем на «Найтонському рок-фестивалі», що відбувся в маленькому місті Найтон, Радноршир. У радіоінтерв'ю Бівен заявив, що The Move припинив грати всі свої попередні пісні, крім «I Can Hear the Grass Grow», і тепер грав переважно оригінальні композиції, за винятком декількох переаранжованих каверів (таких як «She's a Woman»), оскільки з новими учасниками гурт перейшов від мейнстримпопу до прогресивного року.

Протягом решти року The Move зосередився на студійній роботі, оскільки він все ще був винен ще один альбом за чинним контрактом з Essex Music (Девід Платц) — який Essex Music планувала використати для того, аби створити власний лейбл Fly Records. Щоб підготуватися до нового напрямку, Вуд і Лінн перезаписали кілька інструментів, включаючи фортепіано, духові інструменти, ситар і китайську віолончель, яку купив Вуд. Однак, до того як був завершений третій альбом Looking On, Арден підписав контракт з новим гуртом Вуда, Лінна і Бівена (без Прайса, який не мав контракту з The Move) на випуск трьох альбомів з підрозділом Harvest Records компанії EMI, який включав аванс у розмірі 25 000 £ — на той час оголошений як 100 000 £, але все ж більше грошей, ніж гурт бачив до цього часу, наперекір своєму успіху — 8333 £ кожному. В результаті, до моменту виходу Looking On у грудні 1970 року, з п'ятьма піснями, складеними Вудом, і двома Лінном, Fly Records втратила до нього інтерес, попри те, що альбом містив хіт № 7, — «Brontosaurus», який був останнім записом гурту для Regal Zonophone Records.

Другий сингл з альбому, — «When Alice Comes Back to the Farm», не потрапив до хіт-параду Fly Records. Пісня, яка мала бути на стороні Б цього синглу, — «10538 Overture», в кінцевому підсумку була збережена гуртом для свого нового проєкту Electric Light Orchestra, а басова партія Прайса була видалена і перезаписана Вудом, оскільки Прайс не був частиною нового гурту. Насправді Прайс не знав, що The Move працював без нього, доки не почув про новий матеріал, який створювався на початку 1971 року. Потім він зайнявся іншими проєктами, зокрема гуртом The Mongrel, хоча пізніше знову приєднався до Вуда у Wizzard, а згодом і до недовготривалого Wizzo Band. Він продовжив працювати в музичному менеджменті, а також створив дует Прайса та Лі зі своєю дружиною Даян Лі, колишньою учасницею дуету Пітерса та Лі.

Message from the Country та розпад (1971—1972)

The Move / Electric Light Orchestra у 1973 році

Хоча Вуд, Лінн і Бівен мали намір зробити Looking On останнім альбомом The Move, Harvest Records попросив новий гурт спочатку випустити новий альбом The Move, в тому ж дусі, що і Looking On, як перший альбом за новою угодою, а два інші альбоми були б зараховані новому гурту, аби окупити аванс, який йому надали. В результаті гурт записав останній альбом The Move і перший альбом Electric Light Orchestra одночасно — навіть під час тих самих тривалих сесій запису (через всі накладення Вуда та Лінна). Остання довгогральна платівка The Move, — Message from the Country, була випущена влітку 1971 року. У пісні Вуда «Ben Crawley Steel Company» Бівен виконав головний вокал, який був зроблений за зразком Джонні Кеша, а пісня Бівена «Don't Mess Me Up» (виконана Вудом) була даниною поваги Елвісу Преслі, доповнена фальшивим The Jordanaires. Хоча Вуд і музичні критики продовжували високо оцінювати Message from the Country, у 2005 році Бівен назвав цей альбом своїм найменш улюбленим з The Move. За альбомом послідували ще два хітові сингли, написані Вудом, — «Tonight» і «Chinatown». Для декількох телевізійних виступів з цими піснями The Move додав двох музикантів, які стали учасниками оригінального ELO: Білла Ганта (духові інструменти, фортепіано) і Річарда Тенді (гітара, бас), який повернувся до гурту.

У 1972 році, після випуску першого альбому Electric Light Orchestra, The Move випустив те, що виявилося прощальним альбомом, максісингл, що складався з «California Man», «Ella James» (з альбому Message from the Country, але пісня, яка спочатку планувалася EMI як їхній перший сингл на лейблі Harvest Records) і «Do Ya». «California Man», — хіт № 7 у Великій Британії — з баритон-саксофонами, контрабасом і рифом, запозиченим у Джорджа Гершвіна — був ніжною даниною Джеррі Лі Льюїсу (на контрабасі було написано прізвисько Льюїса «Кілер») і Літл Річарду, з Лінном і Вудом, які обмінювалися куплетами та рядками. Тим часом пісня Лінна «Do Ya» стала найвідомішою піснею The Move в США. Це була єдина пісня The Move, яка потрапила до хіт-параду Billboard Hot 100 на 93-му місці. Однак ремейк «Do Ya» від Electric Light Orchestra, записаний після того, як Вуд покинув гурт, став великим хітом у США в 1977 році. З виходом альбому The Electric Light Orchestra, через кілька тижнів після виходу останнього синглу, гурт з'явився на телебаченні, одночасно рекламуючи останній сингл The Move і дебютний сингл ELO (довгоочікуваний «10538 Overture»). Вуд і Гант покинули ELO на початку запису другого альбому ELO, — Electric Light Orchestra II, який був останнім альбомом гурту за контрактом з Harvest Records. Вуд став фронтменом глем-рокового гурту Wizzard, а також, у 1973 році, випустив сольний альбом Boulders, тоді як Лінн, Бівен і Тенді продовжували гастролювати як ELO і нарешті досягли міжнародного успіху. Boulders був записаний під час перебування Вуда в The Move, але його випуск був відкладений, оскільки Лінн і Бівен не хотіли, щоб він конкурував з альбомами The Move.

Возз'єднання гурту (1981, 2004—2014, 2016)

28 квітня 1981 року в Локарно у Бірмінгемі відбулося одноразове возз'єднання, в якому взяли участь Вуд, Бівен і Кіффорд. Кілька інших бірмінгемських гуртів того часу також возз'єдналися для цього заходу, який був благодійним збором коштів. Гурт не возз'єднувався знову аж до 2004 року, допоки не пройшло 23 роки.

Після смерті Вейна у 2004 році Бівен створив Bev Bevan Band, який незабаром був перейменований на Bev Bevan's Move (без інших колишніх учасників), щоб скористатися тривалою репутацією та запізнілим успіхом The Move. Бівен запросив колишніх колег з ELO Part II, гітариста Філа Бейтса та клавішника Ніла Локвуда, а також басиста Філа Трі, щоб зіграти на гастролях сет, що складався переважно з класичних пісень The Move. Вуд висловив крайнє незадоволення таким розвитком подій.

Колишній гітарист The Move Бертон приєднався до гурту у 2006 році, а у 2007 році став його постійним учасником (перед смертю Вейн намагався організувати зустріч Бівена та Бертона й мав намір долучитися до нового гурту). Бейтс пішов у липні 2007 року, щоб знову приєднатися до ELO Part II (тепер перейменованого на The Orchestra), і його замінив Гордон Гілер. Восени 2007 року було анонсовано тур, який назвали The Move за участю Тревора Бертона та Біва Бівена.

У 2014 році гурт гастролював як The Move з такими учасниками, як Бівен, Бертон, Трі, клавішник / вокаліст Еббі Брант та гітарист / вокаліст Тоні Келсі. 2 травня 2014 року Бів Бівен оголосив у фейсбуці, що The Move розпався, й що він та Бертон будуть гастролювати окремо з гуртами під назвою Bev Bevan Band та Trevor Burton Band. У грудні 2014 року Bev Bevan Band завершив тур Stand Up And Rock, який тривав майже 50 днів, разом з другом дитинства Бівена — Джаспером Керроттом. Серед гостей туру були Тревор Бертон, Джефф Тертон і Джой Стречан-Брейн, а також Бівен, Келсі, Трі та Брант^{[джерело?]}.

У 2016 році гурт оголосив, що знову об'єднався й має виступити в театрі «The Core» в Соліхаллі, Західний Мідленд, за участю Бівена, Бертона, Трі та Келсі. Однак пізніше стало відомо, що гурт більше не виступатиме під назвою The Move, натомість він матиме назву Bev Bevan's Zing Band, і в його учасниках не буде Бертона. До учасників гурту увійдуть Бівен, Трі та Келсі, а також повернеться Еббі Брант і Джефф Тертон на головному вокалі.

Учасники

Остаточний склад

• Бів Бівен — барабани, перкусія, вокал (1965—1972, 2004—2014);
• Тревор Бертон — гітара, бас, вокал (1965—1972, 2004—2014), неофіційний учасник з 2004 по 2007 рік;
• Філ Трі — бас, вокал (2004—2014);
• Еббі Брант — клавішні, вокал (2014);
• Тоні Келсі — гітара, вокал (2014).

Дискографія

Студійні альбоми

• Move (1968);
• Shazam (1970);
• Looking On (1970);
• Message from the Country (1971).

Зовнішні посилання

• The Move Information Station